Україна як безподаткова держава

Костянтин Килимник

Україна у своєму економічному розвитку зайшла в глухий кут. Починаючи з 1991 року країна не мала скільки-небудь виразної політики економічних реформ. Сьогодні ми вже навіть не розповідаємо один одному про темпи зростання «азіатських тигрів», а просто захоплюємося Польщею. З якою 1990-го ми були в рівному становищі, а сьогодні вона вже пішла в економічному розвитку на десятиліття вперед. 

Здавалося б, зрозуміло, що для економічного зростання України потрібен розвиток малого та середнього бізнесу. А держава мусить навіть не допомагати – просто не заважати, люди все зроблять самі. Ще потрібні рівні правила гри для всіх, що на практиці означає деолігархізацію країни.

Однак, навіть якщо завтра економічна політика України різко зміниться, наша країна все одно залишиться на задвірках світової економіки. Просто тому, що наші європейські сусіди звільнили свої економіки на три-чотири десятиліття раніше. А за минулі роки також змогли сформувати міцні державні інституції, реально незалежну судову владу, забезпечити гарантії захисту прав власності. Нічого цього ми не маємо, все потрібно створювати практично з нуля. А значить, у рамках існуючої системи ми приречені завжди бути в ролі наздоганяючих.

Стара мудрість каже: якщо ти хочеш отримати те, чого в тебе ніколи не було, ти маєш почати робити те, чого ніколи не робив. У цьому випадку Україні, щоб показати випереджаючі темпи економічного зростання, щоб у межах десятирічного періоду наздогнати провідні економіки світу, потрібно реалізувати щось, чого не робили інші країни.

На мій погляд, дуже сильно простимулювати економічний розвиток можна, створивши в країні економічну систему, в якій будуть просто відсутні податки – як такі.

Проте державні витрати нікуди не подінуться, їх теж треба фінансувати. Отже, у новій економічній моделі держави має бути передбачений досить гнучкий механізм фінансування держбюджету як мінімум у тому ж обсязі, в якому його забезпечує традиційне збирання податків.

Чому податки це погано

Податкова система у її нинішньому вигляді має безліч недоліків. Це величезний бюрократичний апарат податкового відомства – витрати на адміністрування податкової системи у державі досягають 2% від зібраних як податків сум.

Це психологічний тиск на громадян та бізнес – усталена позиція, що «починати свою справу безглуздо – все одно податками та перевірками задавлять». Це значна корупційна і криміногенна складова, що породжується складною системою податкових пільг, преференцій, повернень ПДВ, звільнень і заліків, що постійно змінюється. Це висока частка видатків бізнесу на бухгалтерію – близько 70% робочого часу бухгалтерів йде саме на податкові та пов'язані з ними розрахунки. Що, своєю чергою, веде до зростання собівартості товарів та послуг.

Однак ще більш серйозні сумніви викликає адекватність податкової системи, що складалася століттями, сучасному світу. У країні після соціалізму, після 70 років відсутності приватної власності, після негативного соціального відбору через методи революції, тоталітаризму та соціалізму, після понад 300 років колоніалізму – досвід інших країн, місце та роль податків та держави є тотально викривленим.

Податки в їхньому нинішньому вигляді, які стягуються без згоди людей, які використовуються без зворотного зв'язку влади з суспільством, формують критичні спотворення: викривлену мораль, етику, мотиви осіб, які є розпорядниками коштів або тих, хто формує правила гри в державі. Це критично. Це посилює раніше розпочатий негативний соціальний віддбір. І це перекреслює всі цивілізаційні досягнення щодо пошуку справедливості через вплив на розподіл багатства громадян країни.

Якби податковою критикою займався Ейнштейн, то він би сформулював так: «Прагнення задоволення суспільної користі за рахунок податків гарантує нескінченне зростання податків, що завдає шкоди суспільній користі». На жаль, сьогодні навіть розвинені країни йдуть саме цим шляхом. Відвернемося від спотвореної пострадянськими недореформами податкової системи України, подивимося, наприклад, на об'єкт бажання багатьох наших співгромадян – на Канаду.

З 1991 року до 2014-го обсяг податкового кодексу Канади зріс на 62%. Лише у період з 2001 по 2011 рік обсяг офіційної допомоги для податкових фахівців розрісся на чверть. Податкове законодавство розпухло через безліч нових додавань, насамперед податкових ініціатив, знижок та інших поблажок, які надає держава як приватним особам, так і бізнесам. Зокрема, щодо податку на прибуток кількість цих поправок зросла зі 105 до 123. А щодо корпоративного податку – з 48 до 64.

Кількість поправок та додавань зростає з тієї причини, що податки є не так економічним, як політичним інструментом. Політичні партії надають чи обіцяють пільги своїм прихильникам, а також тим, кого сподіваються залучити на свій бік.

Величезність та складність податкового законодавства є ще й фактором соціальної несправедливості. У минулому податкова декларація містилася на одному аркуші паперу, і платник податків міг написати його від руки. Зараз для цього потрібний дорогий податковий фахівець чи, як мінімум, комп'ютерна програма.

Тим часом, простий здоровий глузд говорить: люди не повинні бути змушені робити те, чого вони не розуміють. А як зрозуміти, якщо в школі вчителі не можуть пояснити, чому у трудящої людини весь її заробіток оподатковується прибутковим податком. А в інвестора, який зняв вершки з капіталу, лише половина. Ніхто не проти інвесторів. Питання у справедливості оподаткування. На справедливості тримається все суспільство, звідси люди отримує стимул до праці, і розуміння необхідності ділитися результатами своєї праці спільних інтересах.

На жаль, сьогодні справедливість податкової системи, як і її ефективність, викликають дедалі більший сумнів.

Чим можна замінити податкову систему?

Є кілька можливостей забезпечити наповнення бюджету через механізми, які альтернативні тотальному оподаткуванню. Жоден із них сам по собі не здатний забезпечити достатнє наповнення бюджету, але всі разом взяті – зможуть.

1. У власності держави знаходяться напрямки діяльності (галузі), які забезпечують надприбутки природним чином, без вкладення підприємницьких талантів, без ризиків, але завдяки адміністративному ресурсу. Україна на початку 90-х пішла на приватизацію підприємств у таких галузях. Це було помилкою: держава з того часу недоотримує величезні обсяги доходів, а на надприбутках сформувалася група олігархів, які за фактом управляють країною у власних інтересах. І така ситуація виявилася законсервованою на десятиліття.

У нових умовах (після проведення радикальної державної реформи) у власності держави мають бути такі сфери діяльності, як видобуток, збагачення та продаж корисних копалин, лісозаготівлі та експорт деревини, нафтопереробка та торгівля нафтопродуктами. Надприбутки, що вилучаються у цих підприємств, повинні акумулюватися в спеціальному фонді за прикладом норвезьких фондів добробуту. Кошти з такого фонду насамперед використовуються для виплати пенсій (це те, що держава має гарантувати беззастережно), решта – надходить до бюджету.

2. У власності держави знаходиться частина земель сільськогосподарського призначення, а також землі, що використовуються для розміщення виробництв, комерційної забудови (адміністративні будівлі), що використовуються в рекреаційних цілях на комерційній основі тощо.

При цьому діє дуже гнучкий механізм, що дозволяє легко і великих бюрократичних проблем отримувати цю землю в користування з умовою сплати невисокої земельної ренти. (Рента – не податок, а плата за користування землею як ресурсом, залежно від цільового використання землі. Принцип – аналогічний платі, наприклад, за електрику чи гарячу воду.)

Земельна рента надходить до бюджету: це простий в адмініструванні та легко прогнозований ресурс. При цьому законодавчо можна забезпечити можливість передачі права користування такою землею у спадок та інші атрибути довгострокового її використання – звісно, за умови дотримання Закону про землекористування та сплату ренти.

3. Держава монополізує банківську сферу, всі доходи від комерційної діяльності банків надходять до бюджету. При цьому банківська система України певною мірою повторює будову банківської системи СРСР: існує кілька галузевих банків: агропромисловий, промислово-будівельний, зовнішньоторговельний, ощадний і т.д.

Банки працюють на комерційній основі, частково конкуруючи один з одним, а їх співробітники та керуючі отримують зарплати, цілком конкурентні зарплатам у приватному бізнесі. Водночас усі дивіденди надходять у дохід держави. Суть монополізації у тому, що банки – єдині структури, які охоплюють своєї діяльністю все верстви нашого суспільства та всі організації, як приватні, і державні.

Оптимальна альтернатива

Є ще один варіант перебудови податкової системи – і він не вимагатиме жодних націоналізацій та державних монополій. Особисто мені цей варіант подобається більше, ніж решта.

Його суть у тому, що вводиться податок на фінансові транзакції (financial transaction tax) у розмірі від 0,1% суми транзакції до 0,3% (точний розмір податку визначається безпосередньо на початку реформи економічної моделі). Такий податок стягується автоматично з будь-яких перерахувань грошей у країні, без жодних винятків.

Тут усе просто. Якщо ти займаєшся бізнесом – у тебе неминуче буде багато фінансових транзакцій (або небагато, але великих), і ти автоматично поділишся із суспільством. Якщо ти пенсіонер і живеш на пенсію – транзакцій буде небагато, невеликого розміру – і віддаси, відповідно, зовсім небагато. Якщо ти формально пенсіонер, але насправді негласно займаєшся бізнесом – ти, знову ж таки, заплатиш зі своїх бізнес-операцій. Але суспільству не потрібно буде утримувати спеціальний апарат контролю, стежити, чи не є дядько Вася із третього під'їзду підпільним мільйонером, який не сплачує податків.

Таким чином, запропонована система дозволяє повністю відмовитись від утримання громіздкого та дорогого фіскального відомства. А також дуже значно скоротити витрати на судову систему: суди будуть позбавлені необхідності розглядати безліч податкових спорів.

У запропонованій системі зберігається соціальна справедливість. Витрати людини на утримання держави будуть прямо пропорційні її доходам та рівню життя. Небагата людина трохи отримує і трохи витрачає – відповідно, її податки із транзакцій невеликі. Той, хто займається бізнесом та має високий дохід, відповідно і платить більше. Спершу його компанія в рамках господарської діяльності платить пропорційно до масштабу цієї самої діяльності. Потім сам її власник – мається на увазі, що це людина з високим рівнем споживання, – зі свого споживання досить дорогих товарів та послуг сплачує пропорційно вищий податок. І все відбувається автоматично: жодної податкової бухгалтерії, жодних звітів. Тобто ще й підвищується ефективність ведення бізнесу, а суспільство загалом зазнає набагато нижчого рівня стресу.

Великий бізнес у країні перестане виводити гроші в офшори або застосовувати схеми податкової оптимізації – це просто не матиме сенсу.

Також завдяки тому, що податком на фінансові транзакції будуть оподатковуватись транзакції акцій, деривативи та ринок обміну валют, це дозволить знизити привабливість деяких типів фінансових операцій, які вважаються надто спекулятивними, та які можуть дестабілізувати ринки.

Зрозуміло, що частина громадян намагатиметься уникнути податку на фінансові транзакції, наприклад, використовуючи для розрахунків криптовалюти. Однак у масштабах держави цьому досить легко протидіяти:

– розмір податку можна порівняти з комісією криптовалютної транзакції + витрати на купівлю-продаж криптовалюти;

– як оплата за державні послуги приймається лише національна валюта;

– лише національна валюта використовується за будь-яких фінансових операцій усередині країни.

Ще одне можливе заперечення полягає в тому, що якісь бізнеси намагатимуться уникнути оподаткування, перейшовши на розрахунки готівкою. Але насправді цього не станеться. Давайте не забувати, що робота бізнесу з готівкою у будь-якому випадку вимагатиме інкасації цих грошей. А це окремі витрати. І «тіньова» інкасація коштуватиме набагато дорожче, ніж сплата податку з фінансових транзакцій.

Плюси безподаткової системи

1. Ліквідується громіздкий та дорогий бюрократичний апарат фіскального контролю та покарання, розвантажується судова система.

2. Значно полегшується бухгалтерія, що дозволяє знизити собівартість товарів та послуг.

3. Зникає кримінальна та корупційна складова, пов'язана з податками та пільгами за ними.

4. Радикально покращується інвестиційний клімат, країна стає привабливим місцем для розміщення у ній виробництв, відкриття бізнесів закордонним капіталом.

5. Покращується психологічний клімат у суспільстві: над бізнесменами та пересічними громадянами перестає висіти «дамоклів меч» покарання за несплачені податки, за податкові помилки.

6. Значно розвантажуються адміністративний та кримінальний кодекси – з них просто зникає поняття податкових та пов'язаних із ними злочинів.

7. Припиняється витік грошей із країни до офшорних зон.

8. Приватний бізнес, насамперед малий і середній, отримує великий стимул розвитку.

Мінуси безподаткової системи

1. Немає подібної практики в інших країнах світу – ми не знаємо, які «підводні камені», з якими труднощами доведеться зіткнутися.

2. Перехід до подібної моделі вимагатиме суттєвих змін законів та Конституції, націоналізації банків та низки приватних підприємств.

3. Безподаткова система може викликати претензії з боку інших країн та міжнародних організацій: вони сприйматимуть Україну як офшор, буде потрібно великий обсяг роз'яснювальної роботи.

4. Спочатку (поки не буде накопичено достатній досвід роботи такої системи) буде складно планувати бюджет на наступні роки.