Остання доба була по-справжньому страшною. Спочатку – зрив переговорів у Лондоні, потім – істерика Дональда Трампа, а вночі – страшний, нелюдський обстріл Києва та інших міст.

На Україну чиниться неймовірний тиск. Але давайте зберігати спокій. Я вчора спеціально поговорив із кількома своїми друзями із ЗСУ. Вони були єдині: Слава Богу, що не погодились на варіант урегулювання, який пропонував Трамп. Це була б капітуляція. Москва одержала б все, що хотіла. Частину – зараз, решту – за кілька років.

Але в них не сталося. І варварський обстріл українських міст, що відбувся, – це саме жест розпачу Кремля, спроба зірвати злість на мирних людях залякати їх. Тільки свинобаки, які керують Росією, досі не зрозуміли: на четвертому році війни залякувати українців – заняття абсолютно безглузде. Тож подібні атаки дають зворотний ефект.

Якщо порівнювати з Другою Світовою війною, то для нас зараз 1942 (ну так, якраз четвертий рік війни, що почалася 1939-го). 1942 рік. Німеччина на вершині могутності, на максимумі військового виробництва, Третій Рейх займає найбільшу територію у своїй історії. Країни антигітлерівської коаліції стікають кров'ю.

І нехай це ще не очевидно, але перебіг війни вже переламаний. Німецькі війська ще навіть наступають – але вони вже не в змозі здійснювати стратегічні прориви. Демократичні країни закінчують реформу військової промисловості, їх виробництво наздоганяє німецьке, США запускають Манхеттенський проект. Ще мало хто вірить у військову поразку Третього Рейху, він видається непереможним. Але вже наступного року союзники в Тегерані обговорюватимуть післявоєнний устрій миру.

Так і у нашій війні. Ми ще втрачаємо територію, а наші міста руйнують ракетами. Але ми вже втратили страх перед великим і злим гопником-сусідом. Ми знаємо свої та його сильні та слабкі сторони. Ми позбулися ілюзій щодо «американських друзів». А Європа ухвалила два ключові рішення. Перше – швидко нарощувати військове виробництво та фінансування армії, готуватись до війни з Росією у 2027 році. Друге – більше фінансувати виробництво зброї та боєприпасів в Україні. Я не здивуюся, якщо через два-три роки по випуску сучасної зброї ми перевершимо Росію.

Але для цього треба працювати. Потрібно нарешті вже зайнятися економікою, виведенням ВПК на цілодобовий режим. Потрібно заарештувати всіх, хто голосував за бюджет 2025 року, де знову на покращення життя чиновників трильйон, а на армію за залишковим принципом. Перебудувати і промисловість (під державне замовлення, але на ринкових засадах), та управління військами. Прийняти нарешті закони воєнного часу, з відповідним покаранням за корупцію.

І останнє. Мир із цими тваринами неможливий. З покидьками не можна домовитися. Нам навряд чи вдасться вбити їх стільки, щоб зробити безпечним життя поряд. Їх багато. Вони йобнуті. Жодне перемир'я не позбавить нас нових територіальних претензій, нових ракетних ударів, нових розповідей про бойових комарів і злих бандерівців.

Але ми можемо зробити так, щоби вони нас боялися. І їхні діти та онуки – теж боялися. Ми для них – екзистенційна загроза їхньому жалюгідному існуванню. Нагадування рабам про те, що довкола є вільні люди. З цього приводу дуже добре сказав Анатолій Амелін: «Коли черговий боягуз запитує мене "а за що, власне, ми воюємо?" і каже, що "прості люди хочуть миру" мені хочеться, щоб він подивився на власні очі на вбитих людей у Бучі, на напівспалені тіла зґвалтованих жінок на житомирській трасі. На тих, кого сьогодні вбили російські ракети, когось розчавило бетоном у завалах житлових будівель цієї ночі».

Будуть ще десятки атак наших міст, сотні смертей. Росіяни продовжуватимуть вбивати нас, ми вбиватимемо росіян і все частіше і частіше діставатимуть їх міста, куди зможемо дотягнутися. І це єдина можлива тактика. Іншого варіанта я не бачу: жалити та кусати їх, щоб і вони не відчували себе у безпеці.

І запам'ятовувати все, що вони зробили з нами. Запам'ятати, що їм не можна вірити. Що з ними поряд не можна жити. Що їм не можна подавати руки. Режим виродків не з'являється сам собою. Він виростає із таємного бажання мас. Путін – не ракова пухлина на тілі благородного народу, він його здорове тіло, втілення сподівань та надій. Так, бліда міль і є вершина харчової піраміди, альфа-самець великого народу. Плід еволюції орків.

Чергова страшна ніч минула. Настав новий день.

Світанок завжди настає.

Просто до нього треба дожити, незважаючи ні на що.