Трохи думок про взаємодію Трампа та Путіна. На публіку вони то сваряться, то миряться (все це заочно), але мене не залишає відчуття, що вони лише розігрують виставу. А наївна публіка щодня обговорює – чи переграв Путін Трампа, чи Трамп зрозумів, нарешті, що не так все просто, і так далі.

У всіх цих дискусіях постійно з'являється головне питання – справжні цілі Трампа і Путіна щодо України. Тим часом, тільки взявши їх до уваги, можна оцінити дії сторін.

Путін хоче позбавити державності Україну, розділивши її на три частини, потім анексувати Новоросію, зробити протекторат з Малоросії та залишити обрубок з Волині та Львівщини на милість ЄС. (Потім йде розширення впливу Росії на Східну Європу, але це ми поки що винесемо за дужки.)

Дональд Трамп взагалі нічого не хоче від України, він хоче якнайшвидше закрити цю історію, але як свою дипломатичну перемогу. Після чого розпочати, нарешті, будувати новий, багатополюсний світопорядок з кількома центрами впливу, у внутрішні справи яких США не втручатимуться в обмін на певну зовнішньополітичну «данину».

І тільки це «але як перемогу» поки що і заважає Трампу списати Україну на збитки, як колись був списаний Південний В'єтнам, а нещодавно – Афганістан. Тому очевидно, що жодних нерозв'язних протиріч між Трампом та Путіним немає. Трамп просто хоче, щоб Путін поки що відмовився від «Малоросії» і провів кордон більш-менш відповідно до поточного стану справ.

Путін же поки що не впевнений, що це вигідний для нього варіант. У нього попереду ціле літо, він дуже розраховує на те, що в існуючих умовах мораль українських військових почне падати і фронт обрушиться, у зв'язку з чим йому взагалі не доведеться ні про що домовлятися. Паралельно Путін пропонує Трампу сконцентруватися на Близькому Сході, де США і Росія мають і спільні інтереси і закопані великі гроші.

У цій ситуації, однак, є один дуже суттєвий фактор, який може стати на заваді на шляху «сердечної угоди» Трампа та Путіна. Трамп уже кілька місяців сидить на двох стільцях – з одного боку він все ще намагається відігравати роль лідера проукраїнської коаліції, користуючись для цього важелями, залишеними йому Байденом, і водночас стає нейтральним посередником, рівновіддаленим від обох сторін конфлікту.

Робити такий довгий час неможливо, і справа йде до того, що Трампа перестають вважати лідером західного світу. Внаслідок цього ЄС, Великобританія, Японія, Австралія створюють власний, автономний канал допомоги Україні. Формально Трамп аплодує цьому тренду, проте він позбавляє Трампа контролю над ситуацією. Вже зараз очевидно, що будь-яка обіцянка США, наприклад про припинення іноземної допомоги Україні, зовсім не означатиме, що інші гравці погодяться її виконувати. А це, у свою чергу, багаторазово ускладнює завдання Трампа щодо укладання швидкого миру.

Зараз, по суті, простим і логічним виходом для Трампа було б визнати, що швидкий мир неможливий, що Росія не така конструктивна, як він собі уявляв, і посилити тиск на неї, тим самим повертаючи собі контроль над обома сторонами конфлікту. Однак, враховуючи характер Трампа, він навряд чи піде на це. Натомість він спробує навіяти Україні та її союзникам думку про те, що максималістська пропозиція Росії не така вже й погана, «треба брати». І тут ймовірна тимчасова безвихідь, поки Путін не втомиться воювати.