Як нам відбудувати Україну після війни

Костянтин Килимник

Усі війни рано чи пізно закінчуються. Тому вже зараз нам варто починати думати над кроками післявоєнної відбудови України. Висловлю кілька власних думок з приводу того, що нам варто насамперед зробити в політиці, економіці та суспільному житті.

Все починається з політики. Для того, щоб повернути мільйони українців, які виїхали за кордон, рятуючись від війни, у першу чергу потрібні спокій, стабільність, захищеність і розуміння перспектив на майбутнє.

Тому Україна має визначити головним пріоритетом своєї політики – стати привабливою, дружньою до людини державою, створити сприятливе середовище для приватного і ділового життя власних громадян. Тільки коли держава з агресивного монстра перетвориться на помічника, який буде не тероризувати людей, а допомагати їм комфортно жити на цій території, тільки тоді можна буде говорити про масове повернення українців з-за кордону.

 Іншим важливим чинником оздоровлення держави має стати безжальна боротьба з корупцією. Потрібно запровадити незалежний міжнародним моніторинг дій та статків наших чиновників, суддів, силовиків, а також їхніх родичів. Щоб під цим наглядом ані центральна влада, ані місцеві «князьки» у регіонах не могли безкарно прокручувати «схеми», тиснути на підприємців, вимагати хабарі, а потім переписувати награбоване майно на родичів.

Також однією з важливих політичних реформ має стати запровадження персональної політичної відповідальності для депутатів та посадовців. Нам потрібно створити механізм спрощеного відкликання політиків і партій, які відкрито нехтують своїми передвиборчими обіцянками, торгують депутатськими мандатами, голосуючи за лобістські рішення всупереч власній програмі, яку підтримали люди. Тільки відчуваючи відповідальність перед власними виборцями – постійно, а не раз на 4-5 років – народні обранці почнуть думати про те, як догодити простим громадянам, а не про те, як за допомогою гречки та порожніх обіцянок якнайшвидше пройти виборчий цикл і всістися на теплому місці ще на кілька років, переймаючись лише власними інтересами, а не інтересами співгромадян.

Я вважаю за корисне усіляко розвивати в Україні методи прямої демократії: на зразок Швейцарії, де навіть дрібні питання громадяни вирішують на міні-референдумах, що проводяться як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. Нам теж варто запроваджувати подібні процедури. З одного боку це дасть простим людям змогу легше донести свою думку до чиновництва. А з іншого – наші громадяни побачать, що від їхнього вибору теж щось залежить, будуть привчатися відчувати також і власну відповідальність за те, що коїться у державі. А розвиток сучасних технологій, таких як «країна у смартфоні», дозволить значно спростити референдуми для пересічних українців.

Наступний значний напрямок післявоєнної відбудови – це сприяння економічному розвитку. І тут успіх теж залежатиме від поміркованої державної стратегії. Як неможливо силою повернути громадян до країни, так само неможливо палицею загнати в Україну бізнес та виведені за кордон капітали. Це ніби шлях Дон Кіхота у війні з вітряками. Капітали тікають тоді, коли їм некомфортно, і звідти, де їм некомфортно.

Не треба вигадувати колесо – ефективні засоби створення сприятливого середовища для бізнесу та інвестицій вже давно опробовані в інших країнах на зразок Польщі, яка досягла значного економічного зростання за останні 30 років. Це, насамперед, подолання корупції, боротьба з перешкодами у вільній роботі бізнесу, розумна кредитна політика та обмеження банківського свавілля, а також створення таких інвестиційних і податкових умов, які стимулюватимуть притік капіталу в країну, а не його відтік.

Також для розвитку економіки важлива енергобезпека – стійкість до відключень, доступність та ефективність енергопостачання.  Для цього нам знадобляться інвестиції у власний видобуток газу та інших енергоносіїв, інвестиції у власну ядерну енергетику, децентралізація генерації електричної та теплової енергії з опорою на місцеві ресурси, і не обов'язково «зелені». (Це велика тема, яку я ще розкрию окремо.)

Незаконно приватизовані олігархічні активи мають бути націоналізовані. І там, де державі важко самій ефективно керувати такими активами, вони мають бути виставлені на продаж або передані у концесію іноземним компаніям на відкритих прозорих конкурсах. Тоді іноземний бізнес входитиме у синергію з українським, а наша держава отримуватиме свій інтерес у тих відсотках, які вона одержить за доступ іноземців до свого багатства.

На основі цих доходів від української землі, надр та спільного з іноземцями бізнесу має бути створено фонд відновлення, з якого фінансуватимуться інфраструктурні проекти відбудови України. Також з цього фонду кожен громадянин, що проживає в межах України, має щомісяця отримувати частку на персональну картку. Тоді це стане ще однім стимулом для повернення українців додому.

Але щоб захистити гідне та спокійне життя громадян, країна також повинна продовжувати зміцнювати свою обороноздатність. Це має складатися з наступних чинників: численне, сучасне, озброєне за останнім словом техніки військо, потужний військово-промисловий комплекс, а також готовність громадян до захисту власної держави. 

Незважаючи на всі труднощі, Україна отримала неоціненний досвід у сучасній війні, якого зараз не мають навіть провідні західні країни. Українські військові опанували широке розмаїття військової техніки з Великої Британії, Данії, Німеччини, Польщі, Словаччини, Франції, Чехії, Швеції та Сполучених Штатів. Багато зразків західної зброї були вперше випробувані у бойових умовах саме на українських теренах. А наші розробники, маючи доступ до всього цього, почали створювати власні аналоги, і зрештою – повністю власні оборонні розробки, яких поки що немає навіть у провідних арміях світу. І найголовніше, що ці розробки стали результатом не теорій, а практики і пройшли перевірку на полі бою. Увесь світ побачив, на що здатні наші дрони, ракети, гармати та засоби РЕБ.

Саме цей реальний бойовий досвід створює попит на українську зброю у світі на багато років вперед. Якщо з розумом скористатися цим шансом, Україна може одночасно і заробити дуже серйозні кошти на експорті озброєнь, розвинувши за рахунок цього власну виробничу базу, і також забезпечити Збройні сили цими найсучаснішими зразками. Тому після війні уряд має продовжувати усіляко сприяти розвитку виробництва військової техніки, особливо високотехнологічної, та розглядати це як важливу експортну складову української економіки.

Та лише збройними силами та військово-промисловим комплексом не вичерпується тема обороноздатності держави. Україна має згадати, що була колись козацькою республікою, тобто – краєм вільних, сильних та озброєних людей.

Українці мають отримати право на вільне володіння зброєю. Бо що то за козак, що не має шаблі? Хай лишень замість шаблі у наш час буде особиста нарізна зброя. Також держава має сприяти тому, щоб громадяни України не лише мали зброю, але й вміли вправно і безпечно нею користуватися. Державні та приватні навчальні центри і стрілецькі клуби мають бути доступні кожному дорослому, ментально здоровому українцю. Має бути розроблена програма спортивно-мілітарного виховання молоді на базі патріотизму.

Все це не лише сприятиме зменшенню рівня злочинності – бо легко нападати лише на беззбройних, знаючи, що не отримаєш відсіч, – але й готовності широких верств населення до збройного опору в разі початку нової війни. За давніх давен українці орали свій родючий чорнозем, тримаючи напоготові мушкета на випадок набігу ворогів. То хто сказав, що у нинішньому столітті ми маємо про це забувати?